Ще раз про любов

Женя: «Як я розмовляла з дітьми про любов? Коли я почала це робити? Та від самого народження. Я казала донечці: «Я люблю тебе», і моє обличчя, мій голос, мої почуття – все підтверджувало ці слова. І мої донечки розуміли, що я відчуваю, коли це кажу. Як я про це довідалася? Коли вони почали мені говорити, що люблять мене! Я відчувала, що вони добре розуміють значення цих слів.

Мені здається, що діти створені Богом для того, щоб поговорити з ними про любов. Тому що любов до дітей – це любов в чистому вигляді, без домішок сексу, користі і всяких інших дорослих дурниць.

Пізніше, коли починаєш читати дітям казки, виникає плутанина: це Попелюшка радіє тому, що покохала Принца, чи вона просто рада, що позбулася злої мачухи і зробила блискучу жіночу кар’єру?

Зовсім інша річ – фільми-казки, наприклад зняті за п’єсами Євгенія Шварца. Ми з дітьми переглянули їх всі. І доки дивилися – коментували. Я взагалі-то не люблю читати нотації-монологи, інша річ – коментувати і обговорювати в процесі! Кожен такий фільм може стати початком розмови про важливе.

А ще – ще мені довелося говорити з дівчатками про любов у «дорослому»  сенсі – тому що я не була одружена з їх татом. Потрібно було пояснити, що так буває, що ми з татом кохали один одного і хотіли, щоб у нас були дітки, а одружитися не могли – через обставини непереборної сили. Ось це «кохали» – як його пояснити? Це можна лише відчути через свій власний досвід. А який у дітей досвід? Вони люблять маму, тата, іноді – якщо пощастить – один одного: брата, сестру… Пора першого кохання ще не прийшла. У моїх дівчаток взагалі з цим якось неспішно… Чи вони просто не розповідають?

Чи варто говорити з дітьми, так би мовити «про сам процес», про фізіологічний аспект? Правду  кажучи, не знаю. На всі запитання відповідаю максимально чесно і максимально точно. Але цих запитань небагато – інформації довкола достатньо, від мене вимагається, хіба що  підтвердження – і інтерпретація. То моя інтерпретація виглядає так: Коли є любов – це добре. Ще – добре, якщо твоя любов нікому іншому не робить боляче. Любов – причина стосунків, а все решта – наслідки. І діти – теж наслідки. Коли б не було любові, ніяких дітей теж не було б. Людині деколи здається, що її ніхто не любить, що вона нікому не потрібна, але це не так, тому що завжди є Той, хто любить кожного, і це дає нам життя.

Та й хіба скажеш про любов краще від Апостола Павла?

…Коли я говорю мовами людськими і янгольськими, та любові не маю, – то  я як мідь, що дзвенить або як дзвін, що гуде!
І коли я маю дар пророцтва, і знаю всі таємниці, і маю  усі знання, і  маю всю віру, таку що можу  і гори переставляти, та любові не маю, – то я ніщо!
Любов довго терпить, любов милосердствує, любов  не заздрить, любов не величається, не гордує.
Не поводиться нечемно, не шукає тільки свого, не дратується, не думає лихого.
Не радіє з неправди, а втішається істиною.
Усе зносить, у все вірить, сподівається усього, усе терпить!
Любов ніколи не закінчується!

А тепер – спробуємо це переказати своїми словами?

 

Марина: «Не можу собі уявити, щоб дитина до 5-6-7 років нічого не знала про любов. Діти завжди відповідають: «Звичайно, знаємо! З мультфільмів!»

Питаю свою дорослу «дитину»:

– Я говорила з тобою про любов?

– Ні,  – відповідає, – зате бабуся розповідала мені про тебе і про тата, про себе і про дідуся.

Маються на увазі «історії кохання».

Додам до цього: я лише з часом навчилася говорити своїй дитині словами, що я її люблю, що я завжди на її боці, і інші необхідні дітям речі. Є теми, на які мені завжди було складно розмовляти.

Найулюбленіше моє оповідання про любов – це  уривок п’єси, яку я бачила в дитинстві  -

«Дивна місіс Севідж». Багата психіатрична лікарня в Британії, де головна героїня  на диво добре спілкується з найскладнішими співрозмовниками, з пацієнтами. Вона, до речі, теж пацієнт.

Ось як описує це одна дівчина в ЖЖ:

«Одна з пацієнток схиблена на тому, що їй обов’язково всі повинні говорити, що люблять її. І ось одного разу вона починає жалітися, що сьогодні їй того ще ніхто не казав. Тоді  міссіс Севідж починає їй пояснювати, що є безліч способів виявити любов, не вимовляючи слова «люблю». Ну, наприклад, сказати «Не їжте похапцем, ви можете обпектися». Або «Візьміть парасольку, на вулиці дощ». «От, наприклад, мій майбутній чоловік – почала розповідати вона, – побачив  вперше мене верхом на коні. І сказав: – Дідько мене забирай, ви добре тримаєтеся в сідлі!». І я зразу зрозуміла, що він мене любить!». Та, якій вона все це пояснювала, слухала, слухала і нарешті сказала: «Скільки прекрасних можливостей я втратила!».

Не пропускайте нагоди признатися в  любові!».

«Роки і діти» навчили мене, що необхідно говорити з дітьми про любов, необхідно казати їм, що ти їх любиш.

Звичайно, неможливо пояснити, що таке «любов», що ти можеш чи повинен відчувати, що таке «справжня» чи якась інша любов. На усвідомлення цього іноді потрібно ціле життя…

 

Навіщо ж потрібні такі бесіди? На моє переконання:

– Дитина повинна чути, що її люблять. Це слід казати прямим тестом, голосно, і частіше, ніж два рази на рік. Інакше ростиме дитятко, як спрагла квітка без поливу. Просто кажіть їм: «Ну де ще в світі є такі дітки?», «Я люблю тебе більше за всіх!»

– Дитині цікаво, що ви думаєте про «любов», що це означає для вас, як проявляється любов, які життєві історії з нею пов’язані. «По морозі босоніж до милого ходила» (як наша бабуся до дідуся), «Ось це була любов, уявляєш?», «Ні, тебе я інакше, ніж кішку, люблю. І по-іншому, ніж макарони із сиром».

– Дуже важливо дитині чути,  що в родині всі люблять один одного.

Мені здається, що якщо зі словом «любов» пов’язані  гарні, чудові, дивовижні, прекрасні образи, і взяті з життя приклади, і , якщо  джерелом поняття «любов» є твої найближчі, рідні, важливі люди – має вийти добре.

Всі мої знайомі діти самі народилися вже запрограмованими. Ось цей – однолюб, ця – вважає, що її мають поставити на постамент, інша – що нічого нема прекраснішого, ніж любити самій.

А ще я вважаю, що діти люблять себе і весь світ по замовчуванню, від народження. Вони готові любити рідних і близьких, незважаючи ні на що. Вони прагнуть любові – від близьких і від всього світу, в необмеженій кількості.

Дітей, на мою думку, варто вчити перекладати любов з однієї мови на іншу: з твоєї на мамину і бабусину. Пес і кіт по іншому люблять, щоб ми їх любили. А любити музику, танець і картини треба ще навчитися. «Що це так любить мене, коли мені так добре? Коли такий теплий вечір, тривожно щебечуть ластівки і порох на дорозі теплий?».

Ця стаття бере участь в проекті блогу  Міли Поцепун «Квіти життя» – «Мамо, що таке любов?», або дітям про любов».

Фото нашого друга, прекрасного фотографа Алли Мутеліки,

а також Ксенії  Марасанової,  Артема Поляка та Андрія Таубе.

Малюнки  Катерини Пічахчі, Сімы Левінштейн і Кароліни Пічахчі.