Харківська різдвяна казка

Різдвяні казки здавна були сумними. Товсті газети, які читали всією сім’єю біля хатнього вогнища напередодні свят,
нерідко розповідали історії про справжніх бідняків, про пожежі, лиха, дивовижні випадки звернення до Бога і тому подібне. Метою цих історій було нагадати благополучним читачам про те, що в світі є ті, кому потрібна допомога. Особливо – в такі холодні зимові дні. Іноді в газеті друкували адреси людей, які бідували. Іноді газети розповідали, скільки зібрали грошей і чим допомогли. Набагато пізніше «різдвяні казки» стали сумними історіями з мораллю: як треба чинити і як не можна, а ще пізніше – просто казками та історіями, але вже обов’язково – зі щасливим кінцем.

Казка Андерсена «Дівчинка з сірниками», наприклад, зроблена як типова різдвяна історія, причому відомо, що в житті все закінчилося краще, ніж у казці.

Нещодавно я вперше побувала на харківському меморіалі «Дробицький яр» і почула дивну історію. Вона відбулася насправді. Її розповіла директор інституту Юдаїки Юлія Смілянська – дослідник і організатор виставки «Голодомор. Голокост. Гулаг». За мотивами її розповіді я написала різдвяну казку. На сьогоднішній день для мене це сама чудова історія. Я не можу не поділитися нею з вами.

Казка про ялинку

Колись… коли трамваї вже були, а телевізорів ще не було, жила в Харкові сім’я адвоката. Жили вони добре, не бідно. І дітей у тій родині було багато. А ще була в цій сім’ї хатня помічниця – весела дівчина з села. Вона допомагала по господарству і жила з господарями душа в душу – як член сім’ї. На свята вони дарували їй подарунки, садовили поруч себе за святковий стіл, і частенько говорили про те, що пора б їй піти вчиться, не можна ж усе життя хатньою помічницею залишатися! Але вона не поспішала – в селі у неї залишилася рідня, брати і сестри, яким треба було допомагати.

Настав 1932 рік. У селах почався голод. Весь урожай у селян сталінська влада забрала. І їжу забрали. І насіння забрали. А в місто не пускали – навколо міста стояли солдати з гвинтівками. Городяни нічого не знали про те, що відбувається в селах та у хуторах. А якщо якийсь голодуючий, дорослий чи дитина, добирався до міста, то міліціянти його ловили і зачиняли в бараках на околиці міста.

І ось бачить наша господиня – її помічниця сама не своя: сумує, мучиться. Що сталося? Дівчина і розповідає: в селі люди голодують, голодує її родина, і вона боїться, що її молодші брати і сестри помруть, бо допомогти їм нікому.

Дружина адвоката знала, що ніяк неможливо людей з села забрати жити до Харкова. А якби вона їх у себе поселила, то міліція їх все одно б забрала в бараки, а її з чоловіком заарештували б. Не можна було навіть говорити про голод!

Але дружина адвоката була розумною жінкою, а її чоловік знав багатьох впливових людей. Для такої справи потрібні були і гроші, і час, і хитрість. Всіма правдами і неправдами господиня домоглася того, що поїхали вони з дівчиною до села і забрали звідти дітей. Їх залишили жити в квартирі, «прописали», як говорили тоді. У адвоката були і свої діти, а тепер їх стало набагато більше. Всі діти подружилися і стали жити однією родиною.

Минуло кілька років. Почалася Друга Світова війна. В кінці жовтня в Харків увійшли німецько-фашистські війська. До того часу всіх чоловіків і хлопців забрали в радянську армію. У родині адвоката, як у багатьох інших сім’ях, вдома залишилися жінки і діти. Ця родина не змогла виїхати з міста, адже першими виїжджали ті, хто працював на державу, адвокат же – «вільна професія», як тоді говорили.

У грудні німецька влада видала наказ, щоб усі євреї переселилися до бараків за містом. Не до «голодних» бараків, а ще далі – далеко-далеко від міста. Знаєш, що таке бараки? Це довгі сараї з дощок, холодні і незатишні.

І велика родина розділилася, адже дружина адвоката та її діти були євреями, а діти з села і їх старша сестра – українцями. А в наказі німецького генерала суворо говорилося, що в бараки повинні переїхати всі євреї, навіть немовлята, хворі та люди похилого віку.

Настав Новий рік. Ті діти,що залишилися вдома, питали свою сестру: як же там наші, в бараках, без ялинки? Завжди в будинку весело зустрічали Новий рік, наряджали ялинку, клали під ялинку подарунки, жартували і співали пісні. А дівчина боялася сказати своїм братам і сестрам правду – про те, що чекає решту сім’ї в бараках. І тоді діти сказали: «А давайте віднесемо їм туди ялиночку!».

І вони взяли ялинку і пішли. Пішки, звичайно, тому що в Харкові, який був зайнятий чужими військами, не ходили трамваї. Це була дуже довга дорога. На вулиці було дуже холодно, темно, порожньо. (Уже в наші дні я проїхала цією дорогою на машині – це дуже далеко! Напевно, вони йшли по ній весь день).

Діти з ялинкою прийшли до бараків під вечір. Ці бараки називалися «гетто». І навколо стояла охорона зі зброєю. Охоронець дуже здивувався, коли побачив дітей з ялинкою та їх старшу сестру. Багато хто намагався втекти з гетто, їх за це відразу вбивали, але ще ніхто не намагався потрапити в гетто. І він пропустив цих дивних людей.

 

Що за свято було в тому бараці, де було тісно і сумно, де людей морили голодом, вбивали за будь-яку провину, і де ніхто нічого доброго не чекав?
Можливо, дорослі все ж таки зробили для дітей свято навколо ялинки. І це свято було найгарнішим і найлюдянішим з усього, що відбувалося в цьому місці.
Дітям потрібно було йти, їм не можна було довго залишатися. Вони побачили своїх рідних і попрощалися. Дружина адвоката попросила їх забрати з собою найменшого свого сина. Багато хто в тих бараках розумів, що їм усім загрожує смерть.
Але охоронець, який випускав їх назовні, помітив, що вони когось ховають, що дітей виходить більше, ніж прийшло. Тоді дівчина зняла свої сережки, це був подарунок від господині, і досить коштовний подарунок. За ці сережки вона могла б виміняти на ринку достатньо їжі для дітей. Але вона благала солдата взяти золоті сережки в обмін на хлопчика: «Він маленький, він такий же, як мої брати, він нічого не скаже! І сусіди не відрізнять його від моїх братів!»
Диво, але охоронець погодився.
А найбільшим дивом стало те, що цей хлопчик вижив – адже попереду була довга окупація, довгі і холодні зими, голод і хвороби, і смерті. І його ніхто не видав.

 

Хлопчик вижив, став дорослим і розповів цю історію на інтерв’ю під час опитування жертв Голокосту для Фонду Спілберга.
Найдивовижніше в цій історії все: дорослі, у яких вийшло врятувати дітей – від Голодомору, від Голокосту.
Діти, які вирішили принести ялинку на свято. Пішки за тридев’ять земель, в ніч, в мороз, в барак – до людей, приречених на смерть.
Хлопчик, якому єдиному з тисяч людей вдалося вижити.
Людські почуття, проявлені в найстрашніші часи.
Коли я думаю про цю історію, мені уявляються чомусь не ті мільйони людей і дітей, що загинули в 30-ті роки і в війну.
Я бачу дорогу – засніжену дорогу під темним небом, я відчуваю пронизливий різкий вітер. Я бачу дорогу, по якій діти несуть ялинку на свято.

Переклад українською Раїси Кузик