Єпідемія нехочух

Вітаємо вас, наші дорогі батьки, наші любі читачі. Я давно хотіла поговорити з вами про дітей-нехочух. Про дітей, підлітків, юнаків і дівчат, яким «нічого не хочеться». Що це за проблема? Та й чи існує вона насправді? Можливо все це просто лінощі й капризи? Ні, така проблема існує. Не те, щоб раніше зовсім нічого такого не траплялося, бувало. Але життя ставило все на свої місця і батьки не так хвилювалися з того приводу, як сьогодні. Можна було б написати цілих три статті  про дітей, яким нічого не хочеться, так як у цієї сучасної проблеми є три напрямки. Але висновки для батьків у всіх трьох статтях були б однаковими. Що це за висновки? – наразі не будемо поспішати, збережемо інтригу…

Сьогодні мені хочеться (хочеться!) не писати статтю, а розповісти вам казку. Отже,зустрічайте: чергові пригоди наших знайомих Комашок.

Комашки на карантині

– Ах, яке чудове слово «карантин»! Це квітка  чи погода? – Золотоочка, як завжди була на своїй хвилі, хвилі замилування прекрасним.

– Тс-с! Тихіше, це ж таємниця! – Мурашка озирнувся,  підійшов до  друзів поближче і зашепотів: – Тут така справа: на Старій вирубці поставили паркан і нікого не пускають, там «карантин»! Нам потрібно терміново туди потрапити!

– Навіщо?

– Ти, Мушко, темнота! Літа не знаєш! Тому, що туди приїдуть співаки, супергерої, якась найвідоміша Павучиха, і всі-всі-всі най-най…!

– О-о! Ми мусимо там бути!

– В розмову втрутилася Бджілка:

– В карантин дітям не можна, ось побачите! Коли у нас в вулику був карантин, нам, личинкам, давали таку смакоту! А всіх решту проганяли жалом!

– Так, звичайно! Завжди так! Як тільки щось цікаве, то відразу паркан і жалом! Мурашко! Ну придума-а-ай! А-а-а! – захникала Мушка.

– Я  вже придумав! Я вже знаю! Потрібно сказати, що тобі нічого не хочеться! Мурашка переможно поглянув на друзів. Дівчатка захоплено дивилися на свого героя. Тобто Мурашкові так здавалося. А як же інакше!

Насправді, його зранку вдома попередили, що почалася така страшна хвороба  – «нехочуха». І всіх хто захворів, відсилають на Стару вирубку.

Про це ж на першому уроці розповіла вчителька математики Бабка Літалівна.

– Як тільки відчуєте, що вам не хочеться їсти, пити, бавитися, вчитися – відразу до медсестри! Ах, діти, як це жахливо! Нічого не хотіти! Страхіття! О-о!

Бабка Літалівна була дуже емоційною вчителькою. Вона любила переживати і розповідати всякі жахіття. Від цього її великі очі ставали ще більшими, а талія – ще тоншою. Заспокоїти її могли лише правильно розв’язані приклади. Але сьогодні приклади не допомагали, здавалося, воно ось-ось заплаче. Тоді хуліган Джмелів, зітхаючи, вийшов до дошки і почав доводити теорему Піфагора! Це мало врятувати вчительку!

Мушка вирішила діяти на другому уроці, на своєму улюбленому людинознавстві.

– Амуха Дзичалівна! Я не буду! Не хочу! Мені не хочеться!

Амуха була досвідченим і загартованим вчителем і, звичайно, не повірила:

– Мушко, я сподівалася, що сьогодні ти покажеш всім школярам своє вміння літати над небезпечними приладами. Ти ж найкраще це робиш, хіба не так?

– Ні. Не хочу.

«Змовилися в карантин потрапити», – здогадалася Амуха, але вирішила, нехай буде все так , як буде. Я ж кажу, – вона була дуже досвідченим вчителем!

– Діти, хто ще «нічого не хоче»?

……………………………………..

Карантин був дивним місцем, тут ніхто не літав, не дзичав. Далеко одна від одної, в окремих будиночках мешкали сім”ї. Наші друзі зазирнули в перший будиночок, де над старою сірою личинкою сумно сидів Жук – Скарабей.

– Ось – показав він лапкою, – це мій син. Не хоче вилазити з личинки. Каже, що «шукає себе».

– Як же він шукає, якщо сидить на одному місці? – здивувалися  комашки. Маленькі цвіркуни здивовано застрекотіли.

– Ну чому? Я вожу його на заняття, то в одну школу, то в іншу. Ми з ним вже три університети покинули! – гордо сказав жук-татусь.

– Я не розумію, куди поспішати? – долинув голос з личинки. – І не факт, що я стану Жуком. А, може,  я Метелик? А може – єгипетська мумія фараона? А може я Людина-павук? Не обмежуйте мене!

– Та ми тебе взагалі не зачіпаємо, – знизав плечима Мурашка. – Тільки дивись, у тебе пов’язка з голови на ногу зсунулася!

– Що? – юний жук-скарабей почав невміло поправляти старі, брудні смужки своєї «лялечки», які одна за одною рвалися. – Ах ти, негіднику! Ах, ти ж!!! Через тебе моя «лялечка»  порвалася! Мурашку! Через тебе я не стану Метеликом! От я тебе зараз наздожену!

– Втікаймо! – Мурашка і всі решта кинулися врозтіч від будиночка скарабеїв.

Гусінь, який  не встиг втекти, перевернувся навзнак і щосили закричав:

– Здаюся, здаюся! Дядечку жук, я  несмачний!

–  Та вже сам бачу, що несмачний, – заворушив вусиками жук,  який щойно був лялечкою. – Я все-таки багато чому навчився.

Тато-жук виглянув у вікно:

– Синку, може поповземо додому? Я тобі нову лялечку намотаю, міцну, чистеньку?

– Хм-м…Ні, не хочу. Набридло!

В  наступному будиночку жила велика родина Хутряної Молі. Темнокрила мама Міль, пошепки розповідала гостям:

– Нам довелося втікати з рідної шафи  в далекий ліс, тому що в шафі не залишилося ні хутра, ні вовни. Одна синтетика. Ми думали, що в лісі нам буде добре. І ось, – вона показала лапкою на хробачків і личинок, – тепер вони захворіли!

Малятка молі сиділи по кутках, втупившись кожен в свою крапку на стіні. Весь дім заповнювали ігри, іграшки, солодощі на будь який смак.

– Тіточко Міль, а можна ми побавимося коло будиночка? – Мушка просто не могла пройти повз таку гору іграшок!

– Ми побавимось, а ваші дітки подивляться – і їм сподобається, – Золотоочці дуже  шкода було маму-Міль і її хворих худеньких діток.

– Бавтеся, звичайно, сказала Міль, – тільки це не допоможе. Ми запрошували найкращих лікарів, клоунів,і навіть шаманів. А потім в цьому лісі захворіли тою ж «нехочухою» комарики. А пізніше – жучки, які  очищали ліс від мертвої деревини. Уявляєте, що тепер  діється в лісі?

– Страх! – додав Гусінь, продовжуючи жувати. Доки всі ахали і охали, від добрався до дитячого харчу і їв все підряд – хутро, вовну, листя, синтетику і навіть поліетилен. Ненароком він з’їв пару книжок «Як стати геніальною дитиною протягом одного дня», розвиваючі кубики «Вчимо алфавіт, сидячи на горщику», і музичний центр з екологічно чистих електронів.

Мурашка і Бджілка заступили собою це неподобство від мами Молі.

– Гусінь, припини! Ти дітей об’їдаєш! – накинулася на нього Мушка.

– Ні, це я показую їм зразок хорошого апетиту. А в лісі, я думаю, лежать купи стерва, здохлини, опалого листя і гнилої деревини. І навіть птахи звідти повтікали, чи не так?

– Так, маєте рацію, молодий чоловіче. Та ви їжте, їжте, в нас  багато всього, – розгублено сказала мама Міль, – З тамтого лісу навіть звірі почали втікати. А нас всіх, хворих, виселили сюди на карантин. Кажуть, у вашому лісі така дивовижна атмосфера, що ми зможемо вилікуватися.

– Та що в нас дивовижного? – Бджілка сіла поряд з гусеничкою, спробувала її спочатку розвеселити, потім – налякати. Нічого не допомагало. – А можна, вони погуляти вийдуть, самі? А то вони мляві якісь.

– Ні-ні, що ви! – мама Міль заступила двері. – Вони ще маленькі! Я краще знаю, що їм потрібно! В них все розписане по хвилинах – лікарі, заняття, ігри, харчування.

– Пішли звідси! Ік!… Я вже перекусив, – Гусінь ще раз ікнув, і поповз першим до виходу.

– Я б теж до всього збайдужіла, якби за мене все вирішували, – роздратовано сказала Золотоочка.

– Так, вони ж маленькі, вони навіть не знають, що їм потрібно добре їсти, а потім – втекти! – підтримала її Мушка.

– Все розписане-розписане… А жити їм коли? – сердилася разом з подругами Бджілка.

– А все-таки вони хворі по-справжньому, – зазначив Мурашка, – і вже навіть не уявляю, як вони тут без супергероя  дадуть собі раду. А ти, Гусінь, чому сюди потрапив?

Друзі неквапом пробиралися від пенька до пенька, до самого центру вирубки. Ходили чутки, що саме сюди мали прибути поважні гості: супергерой Сонечко, суперпсихолог павучиха Тарантула, Мудрий Комар та інші.

– А я не хочу ставати метеликом, – Гусінь повз, дожовуючи щось на ходу. – Я так поїсти люблю – ви собі не можете уявити! А ще я яскравий, товстий та поважний. Птахи мене не їдять, комашки  на дорозі поступаються. А метелик? Р-раз – і нема! То літай, то квіти шукай, то нектар пий. То думай, де нащадків притулити – турботи!

– Та ти просто лінивий! Ти не хворий!

– Ти боягуз! Ти боїшся бути дорослим!

– Ти… ти… –  Золотоочці забракло слів. Вона озирнулася – Ой, дивіться, вони вже летять!

Стара вирубка давно вже поросла папороттю, кущами, квітами, молодими деревцями. Тому всі дорослі і наші друзі комашки зібралися в великому трухлявому пеньку, який всередині скидався на давньоримський театр.

Дітки-нехочухи, як ви розумієте, не прийшли, хоч і були запрошені.

Павучиха-психолог виглядала зовсім не страшно, але солідно – на всі шестеро очей окуляри, сумочка з дипломом, мереживний комірець. Мудрий Комар був поважним, та й розміром він уп’ятеро  перевершував звичайних комарів. Супергерой був прекрасним , як завжди! Його й запросили першим до слова. Та промовець з нього був не такий видатний, тому слухачі почули от що:

– Ну, ми… жж… облетіли… і з’ясували… ну це все. А тому пропонуємо… а я особисто… сам… а вони тут як – бац! А я вжжж!

Втрутилася суперпсихолог:

– Ви всі про мене чули, звичайно, тому що я живу довше від вас всіх, разом узятих. За правом старшої дозвольте мені перервати вас…

– А-аа! – закричав хтось у натовпі.

– Ні-ні, не перервати ,а виступити, виступити! Я давно нікого не їм, я живу в тераріумі, в науковому містечку. Отже, як найстарша поміж вас, можу сказати от що, Ваші діти, як і діти інших істот, людей, тварин, птахів – стали жертвами цивілізації.

Сьогодні наші діти мають можливість дуже багато бачити, чути, думати , вибирати. Вони навіть не вибирають – вони відбиваються від пропозицій. Раніше як було? Сидиш, бувало, в нірці, а протягом цілого тижня ні мошки, ні мишки, ні поштаря на коні, ні-ко-го! Тут захочеться їсти! А сьогодні? Радіо горлає, телевізор кричить, по дорозі на Крим натовп валом валить. А тут ще й ви, батьки, пропонуєте: з’їж те, з’їж інше. Іди бавитися, не йди бавитися.

Раніше за таке дитина просто б вкусила! Тобто – розізлостилася. А зараз діти закриваються. Вони ховаються всередині себе. Щоб не вибухнути і не втратити розуму, – павучиха Тарантула поверх окулярів обвела всіх поглядом, відійшла вбік і  стала пити заспокійливий коктейль.

– Я не боюся, я не боюся, – шептала Мушка.

– Ти що шепочеш? – здивувалася Бджілка, – вона ж тобі не загрожує?

– Психологів не люблю, – буркнула Мушка.

Наступним був виступ  Мудрого  Комара.

– Ми готові взяти всіх ваших дитяток-комаряток до себе, щоб їх тут вилікувати. Їм ніхто не буде набридати повчаннями: вчися, грай, їж, обирай, ти повинен. Нехай ростуть вільними. А тих діток, які сильно захворіли і вже ні на що не хочуть дивитися, ми оточимо друзями, спробуємо навчити чогось корисного  і необхідного.

– Він як не бзинить, то  розумника з себе вдає! – в’їдливо зауважила Золотоочка, – а пафосу скільки. Спочатку дорослі доводять дітей до такого, а потім – вилікуєм!

Жук-Олень, представник лісу, виступав останнім:

– Тепер ми будемо насторожі! Якщо сучасне життя настільки небезпечне для наших дітей, то ми заборонимо все сучасне! Будуть жити, як за кам’яного віку, голодувати, – і бажати, хотіти, прагнути! Дякую за увагу!

– О-о-о! Вбийте мене об-стіну! Він справді це сказав? – за плечима в а зморозив таку нісенітницю!

Гусінь  отямився від жування: – Зморозив? Морозиво? Де?

– На жаль, мої лінюхи, морожена нісенітниця нічим не краща від звичайної.

– Ой, а ми тут… – почала Мушка.

– Так, я знаю, – Стрибунець поглянув на всіх, суворо – Ну якщо ви всі сюди втекли, то ви й будете першими шефами цих малят.

– Це як?

– А так, як ви почали. Бавитися, розмовляти, доки вони не прийдуть до тями.

– А Жук-Олень? А кам’яний вік? А голод? А сучасне життя? – захвилювалися комашки.

– А сучасне життя не зупинити! Будемо  вчитися жити  у 21 столітті!

– Отже у нас і комп’ютери будуть, и вай-фай, и все інше? – перепитав Мурашко.

– І мультики на перервах? – добавила Мушка.

– І зелене екологічне морозиво? – запитала Золотоочка.

– І батькам нашим нічого не скажете? – подивилася в очі вчителеві Бджілка.

– Відчепіться від вчителя ! – втрутився Гусінь, – ми ж комахи, який інтернет? Яке морозиво?

– Скажи, Гусінь, а ти не любиш морозива? Мультиків? Ігор?

– Люблю. Напевно.

– То придумаєм щось, чого розгубилися?

Комашки відлетіли, розповзлися, розбіглися. Стрибунець дивився їм услід, думаючи «Комахи, не комахи… Інтернет, не інтернет…» і здригнувся, коли ззаду нечутно підійшла суперпсихолог.

– Бачите, ми нав’язуємо їм своє, доросле, а вони мультиків хочуть. По інтернету. І що з того, що вони комашки. Хочуть – і все!

– Здорові діти! – посміхнувся Стрибунець.

Малюнки  автора.