Бесіди з поетесою Ганною Яновською (Фото, відео)

Вірші потрібні дитині, щоб не занадто прив`язуватись до землі…

Частина перша

Нещодавно у Планерятка в гостях побувала українська поетеса Ганна Яновська. Мы познайомилися з нею на поетичному марофоні і, продовжуючи розпочату там розмову, задали питання:

– Які перспективы Ви бачите сьогодні для української мови?

– Такі самі, як і в польської мови, в болгарської, в німецької… Такі перспективи, як і у всіх нормальних мов. Я не можу сказати, що в української мови якась особлива стать, з якою треба щось незвичайне робити. В мови є перспективи, коли нею говорять, читають і пишуть.

– Тобто Вам вистачає на сьогодні україномовного контенту — дійсно цікавого, справжнього, унікального?

— Я думаю, що правда в тому, що контент треба брати і робить. Якщо його робити, а не займатись роздумами — вистачає його чи не вистачає, годують смачним чи не годують  — то тоді зовсім інші питання

виникатимуть. А те, що в Вікіпедії дійсно багато чого нема, так це ж в кому питання? Не в мові ж питання, а в людях, яким лінь статтю туди вписати… Я сама займалася перекладами з англійської різних екзотичних авторів, я можу сказати, що там стаття про такого-то в Вікіпедії є, можу відповідати за те, що воно відповідає істині. Тому мені не подобається сама постановка питання  — чи вистачає вам… Я вважаю, якщо не вистачає  — треба самому робити.

– Давайте, напевно, тепер перейдемо до дитячих книжок. Це те, чим Ви займаєтеся і те, що нам дуже цікаво. Які сучасні українські книжки Ви могли б порекомендувати читачеві, які автори Вас особливо радують?

– Я взагалі зараз спостерігаю, що з книжками саме сучасними відбувається дуже така хитра ситуація… Тобто є ринок книжки масової. На ньому багато цікавих знахідок: книжку, наприклад, роблять, як пазлик: можна розібрати, скласти, вона міцна і не рветься, не ламається, можна і з собою носити, можна маленькій дитині її дать погортати  — від того нічого поганого ні книжці, ні дитині не буде. Але при тому я знаю і те, як в таких випадках поводяться з текстом. Дуже стараються, щоб книжка купувалась, страшенно стараються! Тому якщо погана рима  — редактори дуже наполягають, щоб рима була хороша. Але, скажімо, чи тій римі уже сто років, чи щось нове придумали  — це не дуже важливо. Крім того, з точки зору ринку важливо, щоб мова була зрозуміла дітям, які переважно говорять російською. Тому якесь літературне українське слово можуть просити на щось замінити.

З іншого боку існує артхаус, де просто все залежить від поета і від художника. Ось, наприклад, чудова книжка казок Лесі Мовчун «Арфа для павучка». Я про цю письменницю нічого не знаю, але вона дуже гарна. Пише вірші і казки. І ця книжка відповідно оформлена, художник дуже старався, тут навіть таке є місце, щоб підписати, чия книжка…

А в масовій книжці, як правило, стараються зробити добротно: щоб картинка була яскрава, щоб усі там посміхалися. Хай навіть неідеально з мистецької точки зору. Або щоб картинка була реалістична.

Видавництва, які роблять книжки не на масового читача, залежать від письменника, від художника. Але в ситуації, коли письменник вживає якісь діалектні слова, які в Центральній Україні, на відміну від Західної, будуть зрозумілі з трудом, то редактор його не виправляє. То це такі от два крила, і можливо, це непогано, що є і те, і те. Я вдома тримаю книжки і такі, і сякі. Вони просто для різного зроблені, і вони по-своєму потрібні дитині.

– А ось що українська дитяча література пропонує в плані естетичної орієнтації, які естетичні критерії дитячої літератури ви можете зараз нам сказати?

– Всі, напевно, чули, що для дітей треба писати як для дорослих, тільки краще. А в якому розумінні краще?.. В тому, що перші книжки, які ми перед собою бачимо, сильно впливають на наш смак. Важливо й те, чого наполегливо хочуть від автора в масових видавництвах: там треба, щоб чітко був витриманий ритм, чітко всі слова зрозумілі  — це дуже важливий критерій. Пройшовши таку школу, сказати те, що сам хочеш  — тими словами, якими хочеш  — потім набагато легше. Пройти таку шийку, — там де треба і сказати те, що потрібно, і якось зробити це більш-менш оригінально, і не вискочити за межі того, що вимагає редакція — письменнику це в плані форми дуже корисно.

Але чим менша дитина, тим більш синкретичною є книжка. Тобто картинка від тексту практично невіддільна. Чому я стільки говорила про картинки,  — бо естетичний смак у нас розвивається одночасно з усіх боків. Саме тому дуже важливо, щоб людина бачила не лише те, що добре купується, а і те, що трошечки розширює її уявлення про світ.

Як на мене, дитині для психічного здоров`я необхідні забавлянки  — причому бажано того народу, до якого вона належить, тобто як у нас там про півників, які горох молотили. Такі забавлянки  — це те, з чого у людини теж таки щось починається. Тому прикро, що російських забавлянок в продажу можна знайти скільки завгодно, а українські  — це фактично артхаус.

Вийшла товста біла книжка красива. Називається «Поезія пестування». Там от цього добра доволі багато  — колискові, всякі віршики, які, наприклад, розказуються, коли пальці загинають, маленькі казочки, навіть такі, які розповідають, коли вже нема чого розповідати.

– Був собі дід Нетяжка,
Була у нього синя сермяжка,
На голові шапочка,
На спині латочка.
– Чи хороша моя казочка?
– Ти кажеш «хороша»,
І я кажу «хороша».

Був собі дід Нетяжка,
Була у нього синя сермяжка,
На голові шапочка,
На спині латочка.
– Чи хороша моя казочка?
Ви мовчите,
І я мовчу…

І так далі… можна дуже довго розказувати. Отака вийшла книжка, але її знайти не так і просто. В деяких книгарнях можна, але середньостатистичним батькам вона може в руки і не попастись.

Десь у 90-х роках в «Веселці» виходила книжка дитячої поезії Миколи Вінграновського «У неквапи білі лапи». Ілюстрували її Надія Кирилова і Петро Гулин. Книжка оформлена, ну я б сказала, психоделічно. Ми з дитиною довго думали, наприклад, чому на картинці яскраве помаранчеве дерево, помаранчева річка, будиночки, вулики якогось такого жовто-помаранчевого кольору … а на дереві сидить хлопчик, причому він зелений. А виглядає це дуже красиво. Ну ми дійшли висновку, що таке тільки уві сні буває. Там про сон в тому вірші і йшлося…

Подібні вірші — це те, що треба дитині читати, щоб вона не занадто прив`язувалась до землі. Земля тримає нас тільки тоді, коли в нас угорі є якийсь там свій повітряний змій. Ну от наприклад у цій книжці Миколи Вінграновського є такий вірш:

Розкажу тобі я ще й про те,
Як у зайця вухо не росте…
А росте у зайця довгий хвіст —
Довгий хвіст від лісу через міст.

Розкажу тобі я про сніги,
Про сніги, що ходять без ноги…
В тих снігах є пісня на губах —
Біла-біла пісня у снігах.

У тій пісні зайчик наш сидить,
У тій пісні вухо його спить…
І росте в тій пісні довгий хвіст —
Довгий хвіст від лісу через міст.

Видеозйомка Леонида Сторожука, фото Маріни Лідіс.

Сон Зайця малювала Сіма Левінштейн