Слів ще нема – поезія вже є

Стоїть у ружах золота колиска.
Блакитні вії хата підніма.
Світ незбагненний здалека і зблизька.
Початок є. А слова ще нема.
Ще дивен дим, і хата ще казкова,
І ще ніяк нічого ще не звуть.
І хмари, не прив’язані до слова,
От просто так — пливуть собі й пливуть.
Бо кожен пальчик сам собі Бетховен.
Ще все на світі гарне і моє.
І світить сонце оком загадковим.
Ще слів нема. Поезія вже є.

Ліна Костенко

Ліна Костенко – це любов з першого  слова. Це слово було у пісні! Музику  написала  наша подруга, Олена Шейніна. Нам було по 15, Олена з лукавою  посмішкою співала:

У графа профіль – як у грифа,

"Ліна Костенко". Живопис Ганни Єгорової

А я бродячий менестрель.
Я ще нікому не приносив лиха,
А лютня в мене срібна, як форель.

І скільки б пан пантофлями не човгав,
Я від його очей не спопелюсь!
Я ж хіба що? І справді ж – я нічого..
Я ж тільки так: співаю і дивлюсь.

Дружина в нього – справжня королева,
Вона печальна, чи мені здалось?
Вона дзвенить, як чарка кришталева,
В якій шампанське льодом узялось.

Ах, заспокойтесь, нащо ці баталії?
Ця ваша злість безсила і нудна.
Отак би взяти за тоненьку талію.
І поцілунком випити до дна.

Даремно ви примружуєте очі,
І не сидіть з піштолем у жоржині.
Мене ж нема – я просто опівночі
Приснився вашій молодій дружині!
(записано по пам’яті)

Вже потім були дорослі вірші, поеми, її незрівнянна «Маруся Чурай» – голос живої української історії. А коли з’явилися свої діти – виявилося, що у Ліни Костенко є чудова дитяча збірочка. Коли б вона навіть нічого не написала, окрім цих дитячих віршів – все одно було б зрозуміло, який вона дивовижний поет!

Бузиновий цар

У  садочку-зеленочку
ходить  вишня  у  віночку.
Хтось  їй  грає  на  дуду,
подивлюся  я  піду.

Баба  каже:  –  Не  ходи!
Темні  поночі  сади.
Там,  де  вітер  шарудить,
бузиновий  цар  сидить.
Брови  в  нього  волохаті,
сиві  косми  пелехаті.
Очі  різні,  брови  грізні,
кігті  в  нього  як  залізні,
руки  в  нього  хапуни  –
так  і  схопить  з  бузини!

Я  кажу  їй:  –  Бабо,  ні!
Очі  в  нього  не  страшні.
На  пеньочку,  як  на  троні,
він  сидить  собі  в  короні.
Грає  в  дудку-джоломію,
я  заграв  би,  та  не  вмію.
А  навколо  ходять  в  танці
квіти  –  всі  його  підданці.
Є  оркестри  духові,
равлик-павлик  у  траві.
Є  у  нього  для  настрашки
славне  воїнство  –  мурашки.
Три  царівни  бузинові
мають  кожна  по  обнові.
Невсипущі  павуки
тчуть  серпанки  і  шовки.
На  царевій  опанчі
зорі  світяться  вночі.
Він  сидить  у  бузині,
усміхається  мені!

А яка це людина! Розумна, інтелігентна, принципова! Вона жила – і живе у непрості часи в непростій країні. Далеко не всі її однолітки змогли залишитися вірними поглядам своєї юності. Але Ліна Костенко – змогла!
В 1963 році на ідеологічній нараді секретар ЦК КПУ з ідеології А.Скаба заявив: «Формалістичні викрутаси зі словом неминуче призводять до викривлення і затемнення ідейно-художнього змісту твору. А що справа саме така, свідчать деякі твори молодих поетів М.Вінграновського, І.Драча, Л.Костенко». Це був сигнал до погрому покоління шестидесятників. У ці роки  Ліну Костенко друкували в Чехословаччині, в Польщі, і майже зовсім не видавали в Україні. Її вірші ходили в «самвидаві».

В 1965 році поетеса підписала лист-протест проти арештів української інтелігенції. Під час суду над  братами Горинями кинула їм квіти! У 1968 році Ліна написала листи на захист В.Чорновола. І після цього її ім’я в радянській пресі довгі роки не згадувалося. Вона працювала «в шухляду». Але це не зламало її.

Веселий дощ

Дощ полив, і день такий полив’яний,
Все блищить, і люди як нові.
Лиш дідок, старесенький, кропив’яний
Блискавки визбирує в траві.

Струшується сад, як парасолька,
Мокрі ниви і порожній шлях…
Ген корів розсипана квасолька
Доганяє хмари у полях.

Горобець із білою бородою

Розбігайтесь, людоньки, хто кудою! –
Горобець із білою бородою!
Що за диво дивнеє? На віку
Вперше бачу бороду отаку.
Може, він старійшина чи мудрець?
Може, він заслужений горобець?
Ні, несе у дзьбиоку він пір’їнку.
Пригодиться діточкам на перинку.

Соловейко застудився

Дощик, дощик, ти вже злива!
Плаче груша, плаче слива.

Ти періщить заходився,
Соловейко застудився.

А тепер лежить під пледом,
П’є гарячий чай із медом.

Перший пароплав

Було це вранці. Я ще трохи спав.
На землю скочив босими ногами,
Як привітався перший пароплав
Далеко десь з Дніпром і з берегами.
– Ту-ту! Ту-ту! – він подих перевів.
І знов: – Ту-ту! – гукав щосили.
– Ту-ту! Ту-ту! – йому я відповів. –
Бувай здоровий і пливи щасливий!

Сьогодні Ліна Василівна – така ж смілива людина, чудовий поет і вродлива жінка. Важко уявити, що їй виповнилось 83  роки! З чим ми її й вітаємо!

Ілюстрації до віршів Ковальчук Вікторії